Ігор Куркострига

«Філософія життя - жити чесно. Захищати своє. Пам’ятати, хто ти є.
Ігор народився 31 грудня 1985 року в Дніпрі, де й виріс, жив і працював. У 2008 році він закінчив Національну металургійну академію України, отримав ступінь магістра за спеціальністю «Ливарне виробництво чорних і кольорових металів». Все своє життя він був відданий справі, працював на Акціонерному товаристві «Дніпропетровський завод прокатних валків» на посаді інженера-технолога з ливарного виробництва, а з 2021 року виконував обов’язки головного металурга. Його професійність і відданість роботі були відзначені численними грамотами, а також він був занесений на «Дошку пошани» та в «Книгу пошани» заводу. Коли у 2022 році почалася повномасштабна війна, Ігор не залишився осторонь. Він був мобілізований до лав Збройних Сил України й став командиром взводу 9-ї роти 3-го батальйону 54-ї окремої механізованої бригади імені Івана Мазепи. Його бойовий шлях проходив через найгарячіші точки — Авдіївку, Бахмут, Білогорівку, Краматорськ і Слов’янськ.
Ігор стояв у самому серці цієї боротьби — мужньо та безстрашно. Його побратими знали його під позивним “Вікінг” — за бороду і велику любов до ножів. У нього був особливий ніж з вигравіюваним ім’ям — “Вікінг”. Але не лише зовнішність робила його справжнім воїном. Його сила була у характері — рішучий, надійний, вірний. Він завжди доводив справу до кінця, завжди тримав бойовий дух взводу, завжди був плечем, на яке можна спертися. Ігор був не просто командиром — він був братом, другом, захисником. Людиною честі. Героєм. 5 березня 2023 року він загинув під час виконання бойового завдання поблизу села Білогорівка Луганської області – від пострілу танка під час артилерійського обстрілу.
Ігоря поховали в Дніпрі, на Краснопільському цвинтарі, на Алеї Героїв. За свій героїзм він був нагороджений орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня (посмертно), а також пам’ятною медаллю «Захиснику Вітчизни» (посмертно). Мама Ігоря, Любов Степанівна, його рідна сестра Леся, її чоловік Андрій — який був не лише зятем, а й справжнім другом Ігоря — та я, його племінниця, зберігаємо у серці пам’ять про нього щодня. Ми всі були дуже близькі, проводили багато часу разом. Ігор завжди був поруч — підтримував, допомагав, надихав. Для нас він був не просто братом, сином чи дядьком — він був серцем нашої родини.»