Садовенко Дмитро Юрійович

«Кожен має повернутись додому: живий, поранений чи полеглий. Ми нікого не залишаємо, які б обставини не були. Молодший лейтенант. Командир стрілецької роти стрілецького батальйону 17 окремої важкої механізованої бригади оперативного командування «Схід» Сухопутних військ Збройних Сил України 2024-2025 17 ОВМБр, 2 Стрілецький батальйон, 5 стрілецька рота 2018-2024 рік, 93 бригада Холодний Яр, Механізований батальйон, 5 механізована рота В березні 2018 року прийшов до військкомату і попросив зарахувати до бойової бригади. Була можливість залишитись в тиловій частині, але він обрав фронт і 93 бригаду «Холодний Яр». З військкомату дзвонили мамі, щоб спитати дозвіл. Але зважаючи на повноліття і вибір самого Дмитра – був підписаний контракт на три роки. Йому було 18, коли він підписав контракт із 93-ю бригадою «Холодний Яр». З того моменту його домом стала земля. Сира, холодна, розірвана снарядами. Його ліжком — мокрий бліндаж, його вечерею — сухпай, його родиною — побратими. Замість мрій — страх за побратимів. Замість життя — виживання. Страх, який не давав заснути. Біль, який не встигав затихати. І відповідальність, яку не кожен дорослий витримає. Позивний — «Плюсік». Проте в його очах жила втома й ніжність, яку він ховав за спокійним тоном і залізною витримкою. Донбас, Авдіївка, Волноваха, Рубіжне… Він йшов туди, де найстрашніше. І не втрачав себе, людяність. Навіть тоді, коли втрачав друзів. Коли кров уже не змивалася з рук. Коли сам не мав сил — але знаходив їх для інших. Посвідчення «Учасник бойових дій» отримав у 2018 році, захищаючи с. Гранітне під Маріуполем.
У квітні 2019 року, після двомісячної підготовки у військовому навчальному центрі поблизу Житомира, Дмитро успішно склав іспити й серед 125 конкурсантів увійшов до числа 25 військовослужбовців, зарахованих до українського миротворчого контингенту. У складі цього підрозділу він вирушив на піврічну службу до Демократичної Республіки Конго (Африка). За виконання завдань у складі миротворчої місії Дмитро був нагороджений пам’ятним нагрудним знаком Міністерства оборони України «Воїн-миротворець» та медаллю «За участь у Місії ООН».
У 2020-му — став командиром відділення. Саме в цей час 93-тя окрема механізована бригада «Холодний Яр» вела запеклі бої, тримаючи оборону під Авдіївкою, Рубіжним та Волновахою.
У 2021-му став молодшим сержантом. Вів молодих хлопців у бій — ніби рідних дітей. Брав на себе страх, відповідальність, вагу рішень. І ніколи не тікав.
За відмінну службу та успішну участь у військових навчаннях він неодноразово відзначався почесними грамотами. Дмитро мріяв вступити до Львівської академії сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного, аби здобути другу вищу освіту — військову.
2022 року мав завершитись другий контракт. Діма хотів повернутись до мирного життя. Але прийшла велика війна. І він залишився. Пройшов Ізюм, Бахмут, штурми на Харківщині, Сумщині та Донеччині. Вів побратимів через пекло. Став головним сержантом роти. Підтримував інших, коли вони падали. Мовчав про власний біль. Не розповідав мамі, що ледь живий. Не хизувався нагородами. Просто тримався. Він ріс разом із війною. Став командиром, наставником, плечем для тих, хто слабшав. Став сином для багатьох побратимів та їх сімей, і батьком тих, за кого ніс відповідальність. Вірив, що зможе врятувати когось ще. Що знання й досвід допоможуть вберегти, вистояти, перемогти.
6 травня 2022 року, у День піхоти, Дмитро підбив ворожий танк, змусивши решту російських машин відступити. За цей героїчний вчинок 21 червня 2022 року Президент України Володимир Зеленський нагородив його орденом «За мужність» III ступеня. А вже 4 липня у Всеукраїнському єдиному телемарафоні вийшов репортаж журналістки Ірини Баглай «Командири у свої 20», де Дмитро розповів про свій подвиг і поділився власним баченням життя.
7 вересня 2022 року Дмитро Садовенко був нагороджений відзнакою командування 93-ї окремої механізованої бригади «Холодний Яр» II ступеня. 2 грудня того ж року його відзначили почесним нагрудним знаком Головнокомандувача Збройних Сил України «Сталевий хрест».
У 2023 році, під час виснажливої та героїчної оборони міста Бахмута, Дмитро отримав відзнаку Командувача Сухопутних військ ЗСУ «За звитягу», а також орден «За мужність і відвагу» від Спілки бойових волонтерів «СІОН».
У 2024 році перейшов до 17-ї ОМБР. Став командиром роти. Підписав офіцерський контракт, отримав звання молодшого лейтенанта. Він не шукав звань заради статусу. Він просто хотів мати більше можливостей захищати. Більше відповідальності — бо інакше не вмів. Він формував нову роту майже з нуля. Навчав хлопців усьому, що сам встиг вивчити за роки війни — не з книжок, а з окопів, вогню, болю. Вчив їх, як вижити. Як вийти з бою живими. Вчив так, як ніби від того залежало усе. Бо залежало. Він не був із тих командирів, які говорять зверху вниз. Не ламав, не принижував. Він умів чути. І навіть у найтемніший момент знаходив слова — такі, що тримали людей живими. У серпні їхню роту терміново перекинули на Сумщину. А звідти — на штурми Курщини. Чужа земля, чужі поля, повні смерті. Але Діма був поруч. Він залишав себе без РЕБу, щоб запустити дрон і бачити, як дихають його хлопці. Виснажений, без сну, без їжі — він не відходив від рації. Знав, де хто лежить. Хто не відповів. І якого звуку не було надто довго. Вивів роту з оточення майже без втрат. І вже за добу — знову був з ними на позиціях. Знову у пеклі. Без права на слабкість. Він був не просто офіцером. Він був тим, хто брав біль на себе. Хто тримав не лише фронт — тримав людей. І лишився назавжди в тих, кого врятував. В тих, хто вижив завдяки йому. І в тих, хто назавжди нестиме його в серці.
19 лютого 2025 року він отримав терміновий виклик на бойове завдання. Щоб не наражати побратимів на небезпеку — сів за кермо сам. Він добре розумів: ворог цілитиме саме у водійське місце. І так і сталося. Він отримав смертельне поранення. Це була боротьба — з болем, страхом, з розумінням, що шансів обмаль… Але він тримався. Боровся до останнього подиху. Сподівався. Жити… Та серце не витримало нестерпного болю, а тіло — великої втрати крові… Він повернувся додому на Щиті. З відкритими очима… Ніби просто замислився про щось важливе. Ніби ось-ось повернеться до розмови.
Ми познайомились на війні. Я передавала машину його роті — навіть не знаючи, що переді мною стоїть людина, яка переверне все моє життя. Просто хлопець у формі, з очима, в яких — тиша і біль. А потім — розмови до ранку, схожість у всьому, сміх, мрії, життя на межі. Ми любили там, де все мало б руйнуватись. Жили на фронті. Я боялась за нього до тремтіння. Закривала потреби роти, тільки б він жив. Ми сварились, мирились, готували вечерю на буржуйці, говорили про весілля і дітей. Він був моїм домом навіть серед війни. А тепер — порожнеча. Він не встиг пожити. Не встиг одружитись, стати батьком, збудувати наш дім. Я не встигла витягти його з того пекла. І тепер ніколи не буде “ми”. Лише любов, що розриває серце. І біль, якого не пояснити. Бо світ не зрозуміє, що він був усім.
2018 рік – Учасник бойових дій, ветеран війни;
2019 рік – пам’ятний нагрудний знак Міністерства оборони України «Воїн-миротворець»;
2019 рік – медаль «За участь у Місії ООН»;
2021 рік – «За оборону рідної держави» від ГО бойових волонтерів «СІОН»
21 червня 2022 року – орден «За мужність» III ступеня;
7 вересня 2022 року – відзнака командування 93-ї окремої механізованої бригади «Холодний Яр» II ступеня;
2 грудня 2022 року – почесний нагрудний знак Головнокомандувача Збройних Сил України «Сталевий хрест»;
2023 рік – відзнака Командувача Сухопутних військ ЗСУ «За звитягу»;
2023 рік – орден «За мужність і відвагу» (Знак народної пошани від ГО бойових волонтерів «СІОН»);
2024 рік– нагороджений відзнакою Президента України «За оборону України».
2025 рік - Орден Богдана Хмельницького ІІІ ступеня (посмертно)»