Я не можу бути осторонь, коли в моїй країні війна

«Є люди, з якими знайомишся випадково, а здається, що знав їх усе життя. Таким для мене був Леонід Боровський. Ми познайомилися ще до великої війни — під час звичайних військових зборів, куди мене, як наймолодшого, відправили від Білозерської селищної ради. Тоді про повномасштабне вторгнення ніхто й не думав — звична рутина. На пункті збору на вулиці Паровозній у Херсоні був натовп. Я стояв розгублений, не знаючи, до кого пристати та що робити. І тут до мене підійшов суворий на вигляд чоловік, але з дуже добрими очима: «Ти ж з Білозерки? Привіт, земеля!». Це був Льоня. Так і зав'язалося наше товаришування. Ми їхали в одному купе з іншими білозерськими (і не тільки) хлопцями. Накрили імпровізований стіл, розговорилися. У тому ж поїзді стався показовий випадок: якийсь п’яний чоловік почав нахабно чіплятися до дівчини. Льоня не терпів такого. Він перший вийшов із купе і максимально жорстко та доступно пояснив нахабі, що так робити не варто. У Льоні було загострене, надзвичайне відчуття справедливості. У навчальному центрі нас розподілили до артилеристів. Інструктор, подивившись на нас, сказав: «Хто не хоче вчитися — йдіть у ліс, сидіть у телефонах, робіть, що хочете, насильно тримати не буду. А хто хоче чогось навчитися — прошу в клас». Багато хто одразу закурив і пішов на галявину. Але тільки не Льоня. «Для чого я сюди приїхав? Точно не байдики бити!», — відрізав він і пішов у клас. Я — за ним. Так ми і відпрацювали місяць в «учебці»: вчилися наводити й стріляти із САУ «Гвоздика», практикувалися з кулеметом та АК-74. Після зборів Льоня, як справжня душа компанії, запросив друзів до себе додому. І якщо мені, у Білозерці, прийти було просто, то я був вражений, що до нього з ночівлею приїхали хлопці з інших міст! Вася Сахно дістав гітару, і ми чудово відпочили. Співали всі — навіть ті, кому ведмідь на вухо наступив. А потім настало 24 лютого. Повномасштабне вторгнення. Я чотири місяці пробув в окупації, а згодом зміг вивезти родину до Одеси. Коли ми зідзвонилися з Льоньою, виявилося, що він свою сім'ю з Білозерки відправив, а сам лишився. Його розповідь про той ранок вражає: «24-го я одразу захотів піти у військкомат, — розповідав він. — Прийшов до знайомого працівника ТЦК, кажу: хочу до лав ЗСУ. А той вже пакує речі в машину. Подивився на мене, як на бовдура, і каже: "Яке ЗСУ?! Льоня, уйо*уй звідси" і поїхав. Так я лишився в Білозерці». Але щойно Білозерку деокупували, Льоня знову пішов до військкомату. Спочатку йому сказали чекати дзвінка. Та його впертість перемогла — коли прийшов вдруге, йому вже не відмовили. Якось ми зідзвонилися, коли він був у навчальному центрі під Миколаєвом. «Андрюха, все гаразд! — казав Льоня на позитиві. — Умови непогані, годують добре. З фізо трохи складно, але я стараюся не відставати від молодих». Наступного разу він уже був не на зв'язку. І так тривало цілий місяць. Серце було не на місці, я написав його сину: «Що там батя? Телефоную, а він поза зоною». Син відповів, що Льоня числиться зниклим безвісти... Я до останнього сподівався на диво. Вірив, що він живий, можливо, перебуває у полоні. Але 5 серпня цього року мені зателефонувала дружина Леоніда — Інна. Прийшло сповіщення про його загибель. Збіг за ДНК. Мого товариша не стало ще 8 листопада 2023 року. Він загинув внаслідок ворожого артилерійського обстрілу поблизу Кліщіївки, що на Донеччині. Світла пам'ять тобі, друже! Справжньому чоловіку, патріоту, воїну з великим серцем і загостреним почуттям справедливості»

Друг, товариш

Наші герої

  • збираємо історії полеглих героїв
  • зберігаємо памʼять
    у цифровому архіві
  • транслюємо цінності героїв
    у світ

Про фонд

попри всі випробування, українці продовжують діяти, створювати великі проєкти, які змінюють країну та світ