Пилип Аверенков

занадто багато історій. Одна з моїх улюблених - день нашого розпису: В маленькому офісі РАГСу забагато принтерів, телефонів та людей. Хтось щось підписує, крехтить старенький кондиціонер, двері постійно відчиняються та зачиняються. Хтось просовує носа всередину, щоб “лише спитати”. Ми сидимо рядком перед нарядною жінкою, що приводить до ладу наші шлюбні папери. Пилип тримає букет піонів: білих та ніжних, наче наше майбутнє. Це бентежний ранок, хоча я впевнена, що все роблю правильно. Чекаємо. До кабінету втісняється жінка зрілого віку та з викликом гідним воїна питає: “Де тут розлучають?” Ми кліпаємо, дивимось одне на одного. Ми тут для протилежного. Жінка обертається до коридору та тягне з нього кремезного, але підкошеного дядька. Він більше схожий на зарьованого хлопчика, який хоче спати, а не в дитсадок. Обоє рядком мостяться на стільцях біля розлучного столу. Чекаємо. Ритмічно стукотить принтер. Жінка дістає із сумочки дядькові окуляри та грубо тицяє ними в його плече. Я дістаю зі своєї бананки наші паспорти та лагідно стискаю долоню Пилипа. Він пахне льоном, дощем та радістю. Бачу обриси коробочки з обручками в кишені його мультикама. Бачу, як сонце лине між жалюзі та губиться в паперах. Чую легкість та свободу. Ми розписуємось гучно, дуже емоційно. Поцілунок після кожного слова, сміємося, плачемо. На ці декілька хвилин я забуваю про всіх людей навколо, навіть про ту понуру пару, що невдовзі стане двійкою одинаків. А насправді про що вони думають? Чи згадують, як побралися? Чи бажають нам щастя? Ми їдемо додому під “Ретузікі” Курганів. “Це така іронія” - видихаю. “Це життя” - відповідає Пилип.