Дідик Микола Іванович

«Микола народився в селі Григорівка Київської області. Закінчив місцеву загальноосвітню школу. Здобув фах будівельника у Ржищівському професійно-технічному училищі. По закінченні навчання деякий час працював у місцевому колгоспі, був призваний на строкову службу і доля розпорядилась так, що вже вісімнадцятирічним юнаком він отримав досвід учасника бойових дій: майже повністю його армійська служба відбувалася на території республіки Афганістан, де відбувалася внутрішня запекла ідеологічна боротьба, що призвело до виникнення збройного конфлікту, втягненими у який були міжнародні сили, у тому числі і колишній Радянський Союз, у складі якого була тоді і Україна. Через горнило радянсько-афганської війни пройшло понад 160 000 українців — близько 25 % від загальної кількості радянських військовослужбовців. З них понад 3 тисячі загинули, десятки вважаються зниклими безвісти або такими, що потрапили в полон. На долю тих, що повернулись, війна в Афганістані наложила свою незгладиму відзнаку: все своє подальше життя вони жили з відчуттям болю за загиблими товаришами, жаху від запеклих бойових операцій, відповідальності за життя побратимів і вірності солдатській дружбі. Це в повній мірі стосується і нашого земляка Миколи Дідика.

У 2015 році, з початком російсько-української війни, Микола без вагань став на захист України. Рідним говорив коротко й твердо: «Якщо не я, то хто?». Його ставлення до війни найкраще передавали слова: «Я йду за вас, щоб вони потім не були тут».
Брав участь в АТО/ООС у складі 25-ї окремої повітрянодесантної бригади. Воював у найгарячіших точках фронту.
Саме під час служби в АТО Микола отримав своє позивне — «Дід». Тоді його перший онук Назарій часто телефонував йому по відеозв’язку. Малюк часто повторював йому в телефонну слухавку: «Діду, тебе чекають вдома!». Побратими підхопили це тепле звертання, яке стало його військовим ім'ям.

У квітні 2016-го повернувся додому. Не зважаючи на те, що підірване ще з строкової служби здоров’я, почало підводити, Микола Іванович, маючи «золоті руки», всю чоловічу роботу по господарству виконував вправно і із задоволенням: будь то будівництво, городня робота, опорядження двору – все у нього виходило добре, все було для родини, яку Микола та його дружина Надія створили у 1993-му році, і де народилося троє гарних донечок.

Коли почалося повномасштабне вторгнення, боротьбу з агресором Микола сприйняв як свій безумовний обов'язок, не зважаючи ні на вік, ні на стан здоров’я. 24 лютого 2022 року він став до лав 135-го окремого батальйону 114-ї окремої бригади територіальної оборони. Пізніше воював у складі 250-го батальйону на посаді гранатометника. Бився з ворогом у гарячих точках, служив чесно, мужньо та відповідально.
Дідик Микола Іванович, гранатометник 1-го механізованого відділення 2-го механізованого взводу механізованої роти на позивний «Дід» загинув 6-го травня 2024-го року під час виконання бойового завдання в районі населеного пункту Спірне Бахмутського району Донецької області. І хоча був з ним поруч товариш, який вижив, і який бачив, як загинув Микола Іванович, дружина та рідні сподівалась на диво. Але 5-го березня 2025-го року стався черговий обмін тілами, і внаслідок ДНК – експертизи тіло було ідентифіковане.
За віддану службу Микола Дідик був нагороджений медаллю «За оборону рідної держави» та почесним нагрудним знаком Головнокомандувача ЗСУ «Золотий Хрест». Став почесним громадянином міста Обухова з 2025 року (посмертно).
 «Тато завжди був відданий країні та своїм побратимам. Він не любив говорити про свої армійські роки, намагався взагалі не спілкуватися на цю тему, але завжди був готовим стати в стрій, якщо потрібно захищати свою землю. Був переконаний, що це точно відбудеться, і його бойовий досвід обов’язково знадобиться», — згадують рідні.
Для нас він назавжди залишиться люблячим чоловіком, турботливим татом і найкращим дідусем. Людиною, яка все життя захищала — свою родину, побратимів і Україну.
Поховали воїна з військовими почестями у рідному селі Гусачівка.
У Героя залишилися дружина Надія, доньки Марія, Ольга та Наталія, онуки Назарій та Олександр.
Він повернувся на щиті, але його справа, його мужність та любов до України житимуть вічно. Світла пам'ять Захиснику»