Симоненко Олександр Віталійович

«Це була неймовірна людина, яка завжди намагалася досягнути справедливості. Він ніколи б не пройшов повз чужу біду, і не важливо, чи це хтось із близьких людей, чи ні — він завжди прийшов би на допомогу. Йому було не важливо, хто перед ним стоїть: якщо ця людина вчиняє неправильно, він завжди скаже про це, навіть якщо це спричинить конфлікт.
З Сашою я познайомилася восени 2022 року. Тоді я просто підійшла до друзів, а він стояв у їхній компанії. Зізнаюся чесно — я навіть не звернула на нього уваги. А він… він звернув на мене. Я пам’ятаю цей момент так, ніби це було вчора. Я стояла в шкіряній куртці, а він підійшов, обережно застебнув її, подивився мені прямо в очі й, усміхаючись, тихо сказав: «Мала, замерзнеш». І саме в той момент щось у мені змінилося. Я підняла очі — і побачила його. Дуже гарного, такого справжнього… з неймовірними синіми очима, легкою усмішкою, бородою і татуюванням на шиї. Але найголовніше — з чимось таким рідним. Ми зустрілись в спільній компанії знову і знову. Кожна зустріч — ніби випадкова, але така потрібна. Він щоразу просив мій номер телефону, а я вагалася… хоча він уже тоді мені подобався. І що мене вразило найбільше.Його чесна відкритість . Він одразу сказав, що має сина і колишню дівчину. Не приховував, не прикрашав. Він із такою любов’ю говорив про свого Дмитрика, що в той момент я зрозуміла — переді мною чоловік із великим серцем. Таким він і був мійСаша,справедливим ,добрим,відданим тому що було для нього так важливо а найголовніше таким рідним. З часом ми почали зустрічатися . І це було справжнє, глибоке кохання… таке, яке не потрібно пояснювати. Коли Саша доєднався до лав ЗСУ, на річницю наших відносин він зробив мені пропозицію. Я ніколи не забуду його слова, які назавжди залишаться в моєму серці: «Котеня, я думав, що більше ніколи не покохаю… але ти довела, що я вмію кохати ще сильніше, ніж міг уявити». Я сказала «так» серцем… але стати його дружиною мені не судилося. Життя розпорядилося інакше. Та навіть це не змогло зламати те, що було між нами. Його останнє повідомлення… «Котеня, вдома. Кохаю. Наберу». Таке просте. Таке рідне. І таке болюче тепер… Через три дні я прокинулася дуже рано. Хоч була виснажена після роботи, але ніби щось розбудило мене… ніби щось всередині кричало: «Прокинься». Я взяла телефон — і світ зупинився. Пропущені дзвінки з різних номерів… повідомлення… І слова, які розірвали моє життя навпіл: «Саша 200…» Я не пам’ятаю, як дихала. Я не пам’ятаю, як жила далі. Я пам’ятаю тільки одне — як відчайдушно вірила, що це помилка… що це не правда… що зараз він напише… що зараз скаже: «Котеня, я тут…» Але цього не сталося. Далі все було ніби в тумані: тести ДНК, документи, організація поховання… Я ніби була, але мене не було. Я ніби жила, але не відчувала нічого. Я прокинулася тільки тоді, коли зайшла до моргу… і побачила його… моє кохання… моє життя… У той момент щось у мені зламалося назавжди. І водночас — народилося нове. Я пообіцяла собі, що продовжу його. Його силу. Його правду. Його принципи. Його любов до життя. Я буду боротися. До останнього подиху. За нас. За нього. За те, що було для нього важливим. За сім’ю. За правду. За любов. І за право бути тією, ким я була для нього — його «котеням». Я буду жити з вірою, що десь там, на небі, він дивиться на мене своїми рідними блакитними очима… з тією самою усмішкою і ямочками на щоках… І колись… я знову їх побачу. Вічна пам’ять тобі, мій котик. Моє серце. Моє життя. Моє все. Кохаю тебе навічно… і трохи довше»