Артем Тимченко

«Разом ми міцна зброя! - тільки власними силами, принципом і справедливістю, разом із своїми людьми ми можемо збудувати вільну та квітучу державу, подолати будь-які труднощі та не залишатися на самоті.
Народився Артем у м. Запоріжжя, у сім’ї вчительки молодших класів та будівельника. Артем і старший на три роки брат Денис росли в любові та достатку, захоплювалися туризмом, разом із сім’єю багато подорожували.
"Часто згадую дитячі роки синочка. У півтора місяця в нього виявили хворобу кишківника, і ми ледь не втратили дитину, — розповідає мати воїна Надія Тимченко. — Потім було ще кілька випадків, коли смерть підходила до нього дуже близько. Проте, мабуть, місія сина на землі ще не була виконана. Він наче з дитинства готувався до боротьби..." Навчався в Запорізькій спеціалізованій школі №72, у вперше відкритому україномовному класі. Закінчив її з «4-ми» та «5-ми» (сучасні 9–12 балів). У школі Артем завжди мав свою власну думку. Постійно її відстоював. Вступив на той час до Машинобудівного інституту (зараз це Запорізький Національний Університет Політехніки) на інженерно-фізичний факультет за спеціальністю «Металургія». Провчився півтора роки і зрозумів, що це не його. Шукав себе у будівництві, але... Хрещений батько Артема запропонував посаду в Поліції охорони, що стало поштовхом до подальшого визначення себе, як захисника.
Артем безмежно любив тварин, обожнював природу та завжди цікавився історичними артефактами, пам’ятками культури та історією України загалом. Мав золоті руки і, як він сам казав "міг збудувати ціле місто, якщо потрібно". Був щирим патріотом! Завжди шукав щось нове і займався саморозвитком. Ніколи не соромився, що чогось не знає, навпаки, цікавився цим новим і шукав інформацію: чи то мистецтво, чи то зброя, чи то етимологія якихось слів, чи рецепти якихось страв… Обрав шлях воїна, бо знав, що таке обов’язок кожного чоловіка перед своєю державою, ніколи не жалкував і не сумнівався у власному виборі, його серце до останнього подиху було віддане Україні. Артем – людина, яка завжди тримала слово і ніколи не зраджувала людей, особливо тих, яких він цінував! Принцип, якому він слідував все життя – "жоден політик, жодна влада не дасть тобі могутньої держави, доки ти не станеш будувати її сам. Це боротьба та праця кожного. Якщо мене запитають, що я зробив для України, я знаю, що відповісти!"
У 2014 році Артем добровільно йде до військкомату. "Але у військо Артема взяли з другої спроби в 2015 році. Підписав контракт з 25-ю бригадою ДШВ, тепер Січеславською. Дістав позивний «Тім». Був навідником, заступником командира бойової машини, — каже Надія Тимченко. — Тут здійснилася давня мрія сина — стрибнути з парашутом. Артем дуже мало розповідав про службу. Часто казав, що "все буде 4.5.0, тримаємо стрій" Служить там до і після повномасштабної війни на посаді заступника командира бойової машини. Переможець в змаганнях серед бригад ДШВ у серпні 2019 році.
Повномасштабне вторгнення застало захисника на позиціях в Авдіївці. Перед цим на його 37-й день народження, 11 лютого, йому дали коротку відпустку. Тоді родина бачила Артема востаннє. Далі були лише повідомлення та телефонні дзвінкі. Вже під час повномасштабного вторгнення, при виконанні бойового завдання у місті Волноваха, Артем та побратими опиняються в оточенні. Артем виводить побратимів з цього міста, за що при житті (що є більш, ніж почесно) отримує Орден Мужності 3-го ступеня. Через чотири дні після цього, 17 квітня 2022 року Артем загинув під Авдіївкою, виконуючи бойове завдання. Про те, що Артем загинув, батьки дізналися лише через тиждень. Тривога підступала кожного дня, бо син не виходив на зв'язок. Артем ніколи не хотів турбувати сім’ю та не залишив ніяких контактів, якщо… Але батьки сина зробили усе, щоб дитина повернулася додому.
Артема поховали у Запоріжжі з усіма військовими почестями на Кушугумському цвинтарі. Також портрет та історія Артема розміщені в електронній книзі пам’яті на Алеї Слави біля Запорозької міськради. Ім’я воїна увіковічене в парку біля Дніпра – там створена пам’ятна інсталяція, присвячена полеглим воїнам, а на деревах дзвіночки з іменами загиблих Героїв. "Неоціненний вклад у збереження спогадів про мого сина внесла волонтерка і художниця Оксана Шабас, створивши артпроєкт «Наші» пам’яті Артема Тимченка, — зауважує мама. — Встановлено пам’ятник, на якому зображений портрет Артема, намальований Оксаною Шабас." Батьки воїна приїжджали у Полтаву на презентацію артпроєкту вшанування Героїв.
Художниця Оксана додає: "З батьками Артема, на жаль, ми познайомилися, коли «Тіма» не стало. Але я знаю, що не смерть сина звела нас, а велика любов до нього. Знаєте, він завжди цінував моє мистецтво, всю творчу роботу. Він мріяв про цей проєкт і хотів, щоб народ України вшановував Героїв, які з нами і які вже доглядають за нами з Небес…Артем був тією людиною, яка завжди тримала слово. Він єдиний у моєму житті, хто ніколи не сумнівався у важливості перемоги, поверненні мого краю і того, що такі люди, як я, які втратили нормальне життя, заслуговують на повагу та вільне повітря. Він завжди був, є та буде тим промінцем світла, який надавав мені сили боротися та жити далі. Поруч з ним кожна людина ставала щасливою і я рада, що була однією з цих людей. Я теж виконаю свою обіцянку йому: буду вшановувати Героїв та буду розповідати про найпрекраснішого Героя мого Донбасу.
Артеме, ти завжди будеш моїм героєм! І я, у свою чергу, завжди буду підтримувати батьків Артема, бо лишитися такого сина та такої людини — це лишитися серцебиття, ти наче живий, але крил більше немає, і політ, на який тебе заряджав Артем, більше ніколи не відбудеться.»